четвер, 9 квітня 2020 р.




Літературний портрет:
„Жила. Любила. Плакала. Сміялась”
(присвячений 85-річчю від дня народження
Галини Гордасевич, української письменниці,  уродженки Волині (1935-2001)
  





Історія жінки. 
А жінка в світ приходить для любові!
Любити маму — поки ще мала.
Любити лялю — тільки підросла.
А коли вперше стала на поріг —
Любити небо і м’який моріг,
Дім батьківський і квіти чорноброві,
Бо жінка в світ приходить для любові.

Вона росте — росте її любов,
Ростуть її бажання і надії.
І от приходять роки молодії,
І по землі вона не йде — несеться,
І прислухається до свого серця,
Що в гулі міст чи в шелесті дібров
Підкаже їй: — Прийшла твоя любов!

Це ж та любов, що перша і остання!
Такої ще ні в кого не було!
До неї підступить не сміє зло!
Вона яркіш, як сотня сонць, сія!
Вона твоя! Вона лише твоя!
Ії тобі на сотню років стане!
Це та любов, що перша і остання!

І відшумить весільний водограй,
Та як же знову світу не радіти,
Коли народжуються в тебе діти!
І ночі всі недоспані дарма,
Коли воно лепече вперше: — Ма...
І ти — свята, і в тебе в серці — рай,
Хоч відшумів весільний водограй.

І от ідуть літа, літа, літа...
Годуєш всіх, сама, бува, голодна
І часом нерви стримати не годна,
Та будеш захищати, як в бою,
Оту домашню каторгу свою,
Хоч сум торкає очі і уста,
І хоч ідуть літа, літа, літа...

А якби все те розпочати знов?
Але ж обід — щоденний — то любов!
Сорочка, чисто випрана, — любов.
І ночі, що не спала ти, — любов.
І пісня, що співала ти, — любов.
І квіти, що посіяла, — любов.
І очі правнуків ясні — любов.
Було б все так, якби почати знов.
Жіноча доля в світі — це любов.
Галина Гордасевич.

Поезія Галини Гордасевич здебільшого присвячена жінці, її почуттям та емоціям. Хто така жінка? Це – загадка, яку постійно намагаються відгадати поети, художники, скульптори та інші митці. Але все марно, бо  жінка – це вічна таємниця! Недаремно жінку порівнюють з птахом Фенікс: вона  згорає, щоб тут же відродитись заново і знову кинутись у всеспопеляюче полум'я пристрасті, що зветься – Кохання!
Збірка поезії Галини Гордасевич «Сонце, вітер і жінка»  - це вірші про  кохання, і спогади, і  мрії – без яких життя було б позбавленим сенсу.
Авторка віршів -  Галина Гордасевич у 16 років була арештована та засуджена на 10 років таборів «за антирадянську агітацію». Однак, її поезія позбавлена будь – яких політичних чи особистісних образ, ненависті та звинувачень. Навпаки, її  вірші промовляють коханням, весною, почуттями. Це поезія про сучасну жінку, якій доводиться багато працювати, терпіти, чекати, але навіть у вирі щоденних проблем, душа та краса жінки залишається незбагненно чистою, світлою, прекрасною.
Галина Гордасевич - українська письменниця, поетеса, громадський та політичний діяч. Член спілки письменників України. Струнка, стрімка, світловолоса. Завжди усміхнена, з лагідним магічним голосом, не те, щоб красуня, але з тих, обличчя яких назавжди лишається в пам’яті.

Сказали птиці: літати доволі!
На десять років позбавили волі.
Досить з вітром в піжмурки грати!
Кинули птицю за мури, за грати!
А як їй літалось, а як їй любилось...
Ах, як її серце у розпачі билось!
Роки пройшли. Змінилась погода.
На птиць, щоб у клітках, минула мода.
Прийшли урочисто, з щемом у серці,
Під бурхливі оплески відчинили дверці
— Злітай, птице, у чисте небо!
Глянь, як довколо весняно, травнево!
Співай пісні, вий гнізда із рути,
Лише... узгоджуй свої маршути.
А птиця за дверці ступила невміло.
А птиця крилами змахнула несміло.
Ох, пізно ти, доле, двері відкрила!
Бо де ж полетіти, як всохли крила

Новий подих і життя, і творчість Галина Гордасевич отримала в кінці вісімдесятих років. Вона активно включається у всі громадські процеси,  стає співзасновником Донецького Крайового  Народного Руху України,  Донецького товариства української мови імені Шевченка, балотується в депутати, багато пише, друкується в періодиці. «Ми є! Україна Є!» її мрія про вільну, незалежну Україну починає ставати  реальністю і боротьбі за це вона готова віддати всю себе. Це було її потребою.
У книзі „Силуети поетес” подані літературні портрети 12 українських авторок. Серед них – волинянки  Людмили Ярославівни Лежанської (1947-1981).   „…Її вірші за своєю манерою схожі на імпресіоністичні малюнки. Це не широкі полотна, які зображують довколишній світ у всій його неосяжності і складності. Це швидкі начерки, які відображають якусь мить часу, якусь одну рису дійсності, якийсь миттєвий настрій. Коли я читаю вірші Людмили, мені все здається, що залетів у мій дім, присів на мою долоню метелик. Ніжний, загадковий, прекрасний і такий беззахисний у цьому світі, такий миттєвий перед лицем вічності”.
Результатом клопіткої, а часом і підпільної роботи  стало фундаментальне дослідження «Степан Бандера – людина і міф». Своєю книгою Галина Гордасевич намагалася зняти пропагандиське прокляття з цієї знакової постаті нашої історії. Це безцінна її робота над книгою, як і титанічна робота по відродженню нашої історичної пам’яті, повернення із забуття імен людей, яких безжальна «каральна машина» знищувала тисячами.
Книга, яка побачила світ вже після смерті своєї упорядниці, налічує біографії понад сотні жінок-політв’язнів, жертв комуністичного режиму. її назва символічна  -«Нескорені берегині», такою ж нескореною берегинею була і сама Галина Гордасевич. Хоч ніколи не була прихильницею великих літературних форм, на них їй завжди бракувало часу і терпіння. Вона все ж мріяла написати великий, справжній роман про Західну Україну, про її героїв і простих людей. Цикл поезій був присвячений видатним українським митцям, доля яких склалася трагічно. Серед них Валеріан Поліщук, Олег Ольжич, Василь Стус.
Була в життєписі Галини Леонідівни Гордасевич і ще одна яскрава волинська сторінка. Про неї написав у своєму есе „Наречена сонця. Пам’яті Галини Гордасевич” Василь Гей.
„Квітуча ірпінська весна 68-го. У білій вишневій повені сміються, плачуть солов’ї. І співають від хвилювання й піднесення наші молоді душі. З-поміж тридцяти авторів – „семінаристів”, зібраних Спілкою письменників України на літературну толоку до Будинку творчості, сяє щасливою, чарівливою усмішкою і вона, тодішня донеччанка Галина Гордасевич. З усіх учасників тої ірпінської наради письменників-початківців України, здається, тільки вона і Тарас Мельничук були вже авторами перших поетичних збірок. Її „Веселки на тротуарах” з’явилися за 2 роки до семінару – в 1966-му. А до наступної книжки „Наречена сонця” – довелося іти ціле десятиліття. Ні, не творча пасивність талановитої, сповненої життєвої, воістину сонячної енергії поетеси була тому причиною. У той погромний для української інтелігенції час за кожним молодим поетом, та ще й учасником цілотижневого всеукраїнського зібрання ходила чорна тінь кадебіста чи сексота. А над словом, біля видавничих планів стояв кадебістський цербер-цензор. Грізне, потворне і дике „Не пущать!” домокловим мечем висіло і над донькою крем’янецького священника, патріоткою, сподвижницею В’ячеслава Чорновола Галиною Гордасевич.
Час від часу вона озивалася до мене зі Львова коротенькими, здебільша діловими листами, з проханням чи то надіслати потрібну їй книгу, чи допомогти у зборі матеріалів для майбутньої книги про репресованих жінок України, чи поширити через волинську пресу якусь інформацію. Проривалися крізь діловий тон та невимушені щирі слова і нотки зворушливої вдячності за допомогу з Лесиного краю, до якого вона, уродженка древнього волинського міста, прихилялася душею і словом. У червні 1999-го Галина Леонідівна побувала в Луцьку й Колодяжному на святі 150-річчя Олені Пчілки й 50-річчя музею-садиби Лесі Українки. І щиро була схвильована тим, що її у нашому краї знають і цінують за творчість та активну громадську діяльність.
Гірко, боляче, що вже не прочитає Галина в волинській пресі про видані і підготовлені до друку її книги. Діяльна, емоційна натура поетеса не могла миритися з тим, що в Україні зруйнована державна мережа книго розповсюдження й шукала можливостей для поширення свого слова серед загалу читачів.
Така її доля. Така доля багатьох поетів в Українській державі з неукраїнським менталітетом її зверхників і неукраїнською книгою в магазинах та на вулицях.
У моєму маленькому нотатнику серед автографів майже всіх ірпінських „семінаристів” є й запис рукою Галини Гордасевич. Це короткий веселий, як тодішня весна, та не без підтексту вірш:

Я занадто гаряча. І не можу чекати,
І не хочу терпляче
До щастя звикати.
Хочу я несподіване,
Хочу я неоспіване,
Не просте, не звичайне,
Не за планом затверджене,
Хочу без попередження,
Хочу зараз, негайно!

Галина Леонідівна була лауреатом літературного конкурсу «Шістдесятники» (1996),отримала премію ім. О. Білецького в галузі критики й ім. В. Марченка в галузі публіцистики (1997), почесну відзнаку-хрест «За заслуги в боротьбі за волю України» від Всеукраїнського товариства політв'язнів і репресованих та Орден «За вірність» ім. В. Стуса від товариства «Меморіал» (посмертно). Вона була активним громадським і політичним діячем — у 90-х роках вона була членом багатьох новітніх громадських організацій України, народжених демократією.  Саме завдяки її наполегливості друковані видання стають популярними, фундаментальними та всеукраїнськими.
Ну як не погодитися з Василем Геєм в оцінці людського і поетичного дару Галини Гордасевич:
„Вона хотіла, прагла особисто для себе не так багато в житті. А для всіх жадала одного – справді вільної, щасливої України. І багато встигла для неї зробити як літератор і громадська діячка. Віримо, що не забудеться в українській літературі прекрасне жіноче ім’я із гордим прізвищем – Гордасевич”.

Вечір-памяті про Галину Гордасевич ми обов"язково проведемо після закінчення карантину! До зустрічі у нашій бібліотеці!



Немає коментарів:

Опублікувати коментар

Золоте покоління

23 грудня члени клубу "Золоте покоління" зустрілися з нагоди настання  новорічних свят, читали вірші українських поетів та свої ...